Проза
В’язниця людських душ
День закінчувався, наближався вечір. Вечір - п’ятниця тринадцяте. У Брейвуді вздовж алей світились ліхтарі. Моторошна тиша стояла навколо. Того ж вечора у графа Бейліса була вечірка на честь його дня народження. Лора і Кенлі спішили на святкування. Дівчата нічого не помічаючи, як завжди щось обговорювали дорогою. Іти недалеко, але навколо будинку графа Бейліса був великий старий парк. За легендою кожен із чоловіків, які родилися у маєтку повинні посадити дерево, як символ роду. Лора всю дорогу розповідала про свого коханого, з яким зустрілась на балу. Дуже в нього була закохана дівчина. Кенлі, як найкраща подруга, знала все, що стосується Лори, адже вони ділилися таємницями між собою. Ось і іти залишалось небагато, лише пройти через парк. Дівчата трішки насторожено почали обдивлятися все навколо, неначе чогось побоюючись. Дивне шелестіння листя під ногами, та пугач, який сидів на старій сосні – створював загадково-моторошну обстановку.
- Лоро, невже нас зможе налякати пугач, чи осіннє пожовкле листя? Хм… це ж зовсім не страшно. До того ж ми разом ідемо, не по одинці. Давай краще ти мені розкажеш, з якого часу граф Бейліс почав так прихильно до тебе ставитися, адже як мені відомо, ваші роди здавна ворогували.
- Знаєш, якось я й не задумувалась над цим. Хоча, й самій цікаво.
- Щось тут не те, ти обережніше на вечірці, а то сьогодні не сприятливий день для звичайних людей. Сьогодні ж п’ятниця, та ще й тринадцяте. Всяка нечиста сила навкруги вільно бродить. Їхній день. Я чувала, що колись родина Бейлісів жили зовсім бідно. Але одного дня мати графа знайшла у лісі перстень , якому було більше тисячі років, і саме цей перстень приніс їм багато влади та багатства. А ще, граф Бейліс завжди носить його на лівій руці, ніколи не знімаючи. Він, навіть, не дозволяє своїм слугам торкатися до нього.
- Я щось чувала таке, але не повірю доки не побачу цей перстень на власні очі. А про п’ятницю тринадцяте – маячня все це. Кенлі, не вір тим поговіркам, їх придумують, щоб тільки людям голову морочити. Ніяка нечиста сьогодні не бродить, та й не боюсь я її, в мене на шиї хрестик є, я ще й молитов багато знаю.
- У мене є одна ідея. Давай на вечірці, простежимо за графом, а то щось дуже дивна і загадкова його постать?!
- Я тільки за. Мені також цікаво чим дихає ця людина.
От і маєток… Довкола багато людей, які п’ють вино, шампанське і бесідують між собою. Біля альтанки і сам граф стоїть, розмовляє з незнайомою, чарівною дамою, яка мило йому посміхається. Тут Лора і помітила на його руці, якою граф тримав вино, срібну з позолоченим верхом каблучку, яка чудово виглядала, бо була не звичайною. Гості веселяться, всім подобається вечірка графа, яка проходить належним чином. Така обстановка була приблизно до опівночі. Та тільки почало пробивати дванадцяту, граф Бейліс з незнайомою дамою, десь зник. Дівчата помітили, що його немає, але не встигли прослідкувати за ним, тому пішли його розшукувати.
- Ось і наша пригода розпочалась.
- Кенлі, ти що боїшся?! Невже тебе можна налякати темрявою і тими забобонами, які ти розповідала про сьогоднішній день?
- Та ні. Я не боюсь, просто цікаво, чому ж саме біля опівночі він зник?!
Того вечора дівчата не знайшли графа. Лора дуже зацікавилась такою пропажею, тому вирішила разом з подружкою звернутися у бібліотеку, щоб найти хоча б щось про рід Бейлісів і той перстень. Просидівши, весь наступний вечір у бібліотеці, дівчата змогли найти цікаву книжку, про маєток і всіх хто в ньому колись проживав, навіть опис історії з перснем. Як не дивно, але такі книжки – зазвичай на найвіддаленішому місці лежать, але не ця. Вона знаходилась поміж книг чорних і білих магів, книг заклинань. Дівчатам це було дивно, що книга, у якій повинний бути опис роду, його історія, маєток – знаходилась серед такої літератури.
Палітурка книги мала темно – перламутровий відтінок, та й грубезна, важила напевно кілограмів три. На головній сторінці пером зображений маєток Бейлісів, родинний парк, та інші привілеї, що знаходились навколо будинку. Всередині червоним чорнилом дивно розташовані, написані якісь рядки, неначе епіграф до розповіді. Починалася книга ще ХІІ століття. «Напевно, їхній рід був дуже древній» – могло б спасти на думку Лорі та Кенлі. Але гортаючи сторінку за сторінкою, дивування все більше і більше зростало. Рід починався з простого робітника, який закохався у заможну селянку. Їхнє кохання було велике і взаємне. Та через деякий час, у стосунках почали відбуватися різні чвари, негаразди та нерозуміння один одного. Так дальше продовжуватись не могло, але одне, що їх змушувало бути разом – це майбутнє дитя, яке ще не з’явилося, на той час, на світ. Ну звичайно, як же можна народити нормальну дитину, коли батьки постійно з’ясовують стосунки. Тому хлопчик народився, з дивакуватими рисами характеру та зовнішності. Цей хлопчик – граф Бейліс. Читаючи далі, дівчата дізналися, що спочатку на місці прекрасного маєтку, була проста хижка, з маленькими вікнами та не привабливого вигляду. Бейліс підростав, а батьківської любові так і не знав. Кожного дня дивлячись на чвари батьків, він відчував себе непотрібним у цьому житті, йому хотілось втекти, але втекти від самого себе – неможливо. Діти, які жили неподалік навіть не хотіли дружити з ним, вони цурались його, бо вважали не таким як інші. Не красивий, не ніжний, не розумний, хоча дотепний – граф відчував себе, як гидке каченя, як вигнанець. Одного дня він вирішив піти з дому.
Тут і розвіялись ті розповіді людей, про те, що каблучку знайшла мати графа. Бо було все ось як.
Того дня, граф все таки пішов з дому. Дорога від Брейвуда в будь яке інше місто вела через ліс, тому що саме місто з трьох сторін обмежоване яром з водою, а четверта сторона – південна, вихід мала лише у ліс, який починався прямо за головною брамою. Бейліс весь день ішов все вперед, от вже на вечір, втомившись вирішив відпочити. Знайшовши старого дуба, якому було вже кілька тисячоліть, хлопчик сівши під ним, почав роздивлятися навколо. Краса і загадковість лісу дивувала його, тут він вперше почув нові голоси природи, які раніше були йому незнанні. В повній самоті, одиноко, сидячи під тим дубом, йому все ж таки так хотілось, щоб батьки пішли його шукати, щоб відчути себе потрібним хоча б комусь у цьому великому світі. Хлопець довго сидів, по вуха занурившись в мрії. Так посидівши, та й заснув непомітно. Коли проснувся, то побачив над собою стареньку жінку, яка ласкаво дивилася на незнайомого, на його думку, хлопчика. Бейліс спочатку трішки злякався незнайомки, де ж в лісі могла б взятись бабуся?!
- Хто ви? – прошепотів тремтячим голосом хлопець.
В його очах бриніла сльозою дитяча цікавість окутана страхом чогось нового. Він не звик що на нього звертають увагу, а тим паче гладять ніжною рукою по волоссі.
- Я лісова бабуся, моя хижка тут недалеко. Живу сама, немає у мене ні дітей ні чоловіка. Ось так кожен день блукаю по лісі, слухаючи чарівний спів птахів, тихий шелест берізок, трепетне шуміння листочків, і знаєш я вже звикла, мені це до вподоби. А ти чого тут сам ходиш? Ти ж знаєш, що це великий дрімучий ліс, у якому криються різні таємниці людства, а той хто їх відкриє жалітиме довіку. У цьому лісі панує злагода між всіма істотами, що водяться, я вже прожила тут не мало часу. Кожна рослинка любить свій куточок, кожне деревце перешіптується з столітніми деревами. Цей ліс знає багато таємниць, бо він чує, він має вуха свої і очі, які бачать все.
- А я простий хлопець, невідомого роду Бейлісів. Живемо у Брейвуді, але я туди більше не повернусь - у його очах блиснула сльоза…
І тут на якусь хвилинку запала мертва тиша, яка обірвалася словами бабусі, котра з цікавістю подивилася прямо в очі маленькому хлопчику. Вона, напевно хотіла все зрозуміти, але в тих великих, дитячих очах, крім образи та смутку не було видно нічого більше.
- Розкажи мені, що сталось?
Може б він і не розповідав, знаючи хто, насправді була ця жінка, але ніхто і ніколи не приділяв йому так багато уваги, не питав його думки і не гладив його. Хлопчику було настільки приємно, що здавалося, нічого в світі кращого немає за ту жінку. Його почуття можна зрозуміти і не засуджувати, адже кожна дитина потребує любові і уваги до себе. Розтанувши, в обіймах жінки, яка начеб то жаліла його, він почав розповідати.
- Моє життя таке дріб’язкове, таке нікчемне. Я нікому не потрібний, мене не помічають батьки. Діти, які жили поряд ніколи не грались і не спілкувались зі мною. Я завжди відчував себе не таким, як інші, відчуженим, хоча я люблю природу, я не злий, не дивний.
Чому мене не сприймає навколишній світ?! Кожного дня слухаючи сперечання батьків, мені хотілось зникнути, провалитись під землю і не слухати ці розмови, які закінчувалися слізьми матері. Я розумів, що їм до мене байдуже, через них мене цурались інші діти, які мали нормальні сім’ї. О, якби ж я тільки міг щось змінити. І все, що мені потрібно це любов і турбота, така яку відчувають мої ровесники.
Своїм схвильованим виглядом жінка показала хлопчику небайдужість до його горя, і ввійшла у дитячу довіру. Та, все одно щось дуже дивною була поведінка прохожої, чужої жінки. Складалось враження, що вона щось прагне почути від дитини.
- О, як мені тебе жаль. Живучи сама, я також потребувала спілкування, уваги та турботи до себе. Та з плином часу, я звивикла до самотності, до спокою – це мені тепер більш подобається ніж спілкування.
Своїми словами, вона зачарувала хлопчикову увагу, він слухав все, що жінка розповідала. Саме такий план був у неї, зацікавити Бейліса. Вона знала і про його сім’ю, і про те все, що він розповідав, але робила вид, що не знає про нього нічого. Ну звичайно, дитячу увагу завоювати неважко, дитину і обманути неважко, адже це дитина.
Все таки вона вмовила хлопця повернутись до дому. І провела його до брами міста, але так щоб людське око не помітило її.
Минав час… Бейліс жив життям гидкого каченя, але з кожним роком він все більше припиняв звертати увагу на іронію від підлітків. Весь час з його думок і снів не зникав образ тої жінки, яка неначебто вже вижалась йому. Напевно, він прагнув зустріти її знову. Адже це перша людина, яка звернула увагу на Бейліса.
Якось, коли вже не хлопчик, а дорослий чоловік Бейліс пішов на полювання у той самий ліс, який ще з дитинства йому закарбувався в пам’яті приємними моментами. Пройшовши мимо того старезного дуба, який ще так само непохитно стояв, махаючи своїм гіллям , він побачив ту саму бабусю, яка вже наперед знала про зустріч. Вже не та ображена дитина постала перед нею. Бейліс виглядав вже серйозним, хоча і не привабливим, та як не дивно вигляд жінка мала той самий. Складалося враження, що час для неї зупинився назавжди. Вона ні на крапельку не постарішала, хоча і повинна була. Тут і він щось запідозрив містичне. Та переступивши через голос серця, розуму, сьоме чуття, він не побоявся заговорити з нею, і завелась довга розмова.
- О якби мені ще б стати таким, як всі, відчути любов батьків, пристойно жити. Це ж найзаповітніші бажання, які здається споконвіку існують моїй голові – важко зітхаючи, придавленим голосом говорив Бейліс. Я б душу самому дияволу продав за це – додав, дивлячись на жінку.
Знав би він, що ця жінка і є диявол, підступний, хитрий, який давно чатував вже на чисту душу, яка так була необхідна для насичення енергією. Навіть не диявол, а вампір, який живиться душами людей, незіпсованими душами, світлими, щирими, безгрішними. Слова, які пролунали, з щирістю, від серця, погубили його життя назавжди. Бейліс не знав цього, і нічого не помічаючи продовжував відкривати свою душу, розповідати про те, що наболіло. Він не знав, що є такі слова, яких не можна говорити, адже батьки не виховували його. А звідки ж знати міг, що за кожне слово людина розплачується, що її мова змінює всю подальшу долю. І взагалі, такі глибоко філософські поняття не могли бути відомі неосвіченому чоловіку. Так, саме душею розплатився за свої слова.
Жінка раптом вийняла з кишені, щось замотане в хустинку, щось невелике. І вже розмотавши було видно, що це каблучка, але непроста, а дуже цінна. Загадково оздоблений перстень привернув до себе увагу хлопця.
- Знаєш що це? – запитала вона.
- Так, це каблучка ваша, напевно від коханого. Така гарна – дуже дорогоцінна, ще й оздоблення незвичайне з цікавим візерунком. Таких прикрас я ще не бачив в своєму житті.
- Ні, це не просто каблучка… цій каблучці вже багато тисяч років, вона існувала, ще з народження життя на землі. Можливості її безмежні. ...
Продовження читайте у збірці......